Сьогоднішнім вчителям випала непроста справа працювати з дітьми з досвідом війни, працювати під час війни, з дітьми які знаходяться в дуже різних умовах (хтось виходить на навчання із-за кордону, хтось з рідного міста, де ще немає повної безпеки, хтось із села у бабусі) та у різному психологічному стані. На що хочу звернути увагу вчителів. Українські діти і зараз, і після закінчення війни вийдуть на навчання з різним обсягом травмування і саме це обов’язково треба враховувати педагогам.
Чому різний обсяг? Хтось вчасно виїхав, але в сім’ї може бути травма вимушено переміщених (переселених) осіб. Хтось не виїхав і ховався в укриттях, постійно чув звуки сирени і вибухів. Будуть і такі діти, які опинилися з батьками в окупації або з бабусею під обстрілами і бачили як був пошкоджений бабусин будинок або вбитих сусідів… Тобто травматичні ситуації торкнулися багатьох дітей, але удар по психіці зовсім різний, тому що різний рівень травматизації (різні тривалість та інтенсивність травмуючої події) плюс неоднаковий рівень захисних механізмів у дітей.
Не всі діти, які отримали травматичний досвід матимуть згодом тривожні розлади або ПТСР. Оскільки психіка дітей та підлітків має резерви для адаптації та відновлення. Тому не у всіх, але у якоїсь кількості учнів можуть спостерігатися ПТСР або тривожні розлади після пережитих подій.
Виходячи з всього описаного вище, я би не радила вчителям на онлайн-уроках обговорювати переживання дітей та їх пережитий досвід, пов'язаний з воєнними подіями.
Поясню чому:
По-перше, тому що зараз навколо учнів і так багато розмов про війну. Вони це чують з телевізора, від батьків, сусідів, друзів, коли батьки обговорюють телефоном, тобто скрізь.
По-друге, у вчителів немає достатньої психологічної підготовки, щоб «вирулити» ситуацію, якщо вона зайде в глухий кут, або викличе тригер у дитини. Звісно, всі вчителі вивчали вікову та загальну психологію. Але в умовах війни потрібні більш глибокі знання, в тому числі кризової психології, роботи з травмою тощо.
Коли людину «тригернуло» на уроці (а не в кабінеті психолога/психотерапевта), то якщо ви не є спеціалістом, зрозуміло, що ви не будете готові до психічної реакції та поведінки дитини. До цього ж, за реакцією та поведінкою такої дитини нелегко спостерігати іншим дітям і є ймовірність того, що у дітей, які спостерігають, може піти ланцюгова реакція, інакше кажучи, емоційне зараження, коли емоції однієї людини та пов'язана поведінка викликають подібні емоції та поведінку в інших.
Поясню, що «тригернуло» означає, що у дитини (підлітка, юнака) може бути паніка, істерика або якесь інше повторення нездорової поведінки.
Причому методи допомоги є, але онлайн набагато складніше допомогти, ніж коли ми знаходимося поруч з дитиною.
Тому не треба питати в дитини того, що стосується теми війни або її переїзду. Зауважу, не уникати зовсім і назавжди теми війни, не переводити одразу цю тему на іншу тему, просто самому вчителю не варто починати розмови такого характеру. Не треба акцентувати увагу хто де знаходиться і як переживає або проживає події, які відбуваються.
Якщо ви самі намагалися не торкатися теми війни, але знайшлася дитина, яка все ж таки починає говорити про війну, або про свої переживання, її не потрібно зупиняти. Більш імовірно, що це буде дитина не старшого підліткового віку, а дитина 7-11 років, в цьому віці діти частіше говорять про свої думки та почуття з дорослими, яким вони довіряють. В такому випадку треба вже вислухати дитину й не перебивати. Показати їй свою підтримку. Підтримуємо контактом очей, кивками: «так», «угу», «зрозуміл(а)». Щодо слів підтримки, то краще сказати менше, ніж сказати зайвого. Тобто підтримати звісно треба, але продумати що можна сказати, щоб випадково не знецінити дитячі переживання. «Я розумію, що тобі було (є) дуже важко», «Я бачу, що ти хвилюєшся за батька, який захищає нашу країну» …
Принцип навчання в воєнні часи – ідемо за дитиною. Готова навчатися – навчаємо. Починає говорити – не зупиняємо. Насамперед піклуємося про збереження психічного здоров’я дітей, стабілізацію їх психологічного стану.
Ці всі рекомендації стосуються і післявоєнного часу. Зараз ми не знаємо коли закінчиться війна. Але і після війни дітям треба деякий час, щоб оговтатися та відновитися. Кожній дитини буде потрібен свій проміжок часу для цього відновлення.
Хочу додати, що сьогодні, на мою думку, завдання вчителів не стільки навчати дітей нового, як повторити та закріпити здобуті раніше знання, дати зрозуміти дітям, що повертається хоч якась стабільність, дати їм відчуття повернення якоїсь частини звичного для них життя.
Немає коментарів:
Дописати коментар