Поради батькам: "9 фраз, які не можна говорити дітям про війну

Зброя для дитини зі здоровою психікою - не спосіб вбивати, на знак героїв. 

 Тати та мами зараз частіше ламають голову не над тим, як говорити з дитиною "про ЦЕ", а як говорити про АТО.

 Психотерапевти Роксана Ящук та Олена Ляшенко радять відповідати на всі запитання. Але важливо не сказати зайвого! Так що не варто репетирувати, як говорити - краще вивчити назубок, чого дитині не можна чути, в якому настрої ви не були б.

"Ти ще малий про таке думати. Не твого розуму справа"

 Заборони лише посилюють відчуття тривоги та невизначеності.

"Тату можуть убити на війні. Твій тато там, де небезпечно"

 Хоч би як ви самі хвилювалися, дитина повинна відчувати впевненість, що для її сім'ї все завершиться благополучно. Інакше в нього зникне відчуття безпеки світу, а у віці до 10 років такі переживання болючі і закладають на майбутнє такі риси характеру, як недовіра до оточуючих, песимізм.

"Виростеш - теж воюватимеш"

 Хоч би яких політичних поглядів ви дотримувалися, дитину треба готувати до мирного життя, а не до битв. Це питання навіть не моралі, а душевного здоров'я. "Захищати людей у ​​майбутньому" - формулювання, яке допомагає дитині рости сильним та сміливим. "Воювати, мстити" і т. д. - плани, які руйнівно діють на незміцнілу психіку.

"Ми повинні боротися, щоб перемогти всіх ворогів"

 Війну не можна представляти дитині у спосіб вирішення конфлікту. Не варто будувати фрази так, щоб дитина думала, що її близькі підтримують війну або вітали її початок.

 "Тебе я ніколи не пущу на війну!"

 Протилежна помилка: дитина, яка заявляє, що піде боротися, як тато, або всіх звільнить "від поганих", не повинна стикатися із засудженням, глузуванням, заборонами. Інакше він, особливо хлопчик, переживатиме, що "стане дезертиром, боягузом, бо мама надто боїться за нього". Найкраще підтримати його намір стати захисником. А потім пояснити, що до такої ролі треба готуватися: наприклад, робити зарядку та бігати, щоб стати сильнішим. Рятувати, але поки що пташенят, кошенят, щенят, а не людей. Важливо також наголосити, що воєнні дії скоро закінчаться, але він може застосовувати свої вміння у мирному житті.

"Наш ворог - така країна, люди такої національності"

 Не можна прищеплювати страх, підозрілість чи ненависть до цілої країни, народу. Знову ж таки, крім моральної сторони питання, це може викликати розщеплення у свідомості у дитини, яка має друзів різних національностей, родичів, улюблених акторів або музикантів.

"Ти злякався вибуху, побаченого по телевізору? А солдати не бояться, трусишко"

 Соромитись за прояв тривоги не можна. Так ви не допоможете позбутися дитині страху, а лише заженіть переживання вглиб, привчивши і в майбутньому секретничати. Страхи, які малюк намагається самотужки придушити, можуть обернутися фізичними нездужаннями, такими як нервові тики, заїкуватість, енурез, розлади сну та апетиту.

"Люди сварилися, билися, ось як ти з однокласниками, а потім почали боротися один з одним. Ось що буває, якщо не вмієш миритись"

 Добрі виховні наміри у разі недоречні. Для дитини небезпечно думати, що звичайні бійки можуть перерости у вбивства. Або малюк почне уникати будь-яких з'ясування стосунків, щоб не стати жертвою, через що інші діти можуть вважати його слабаком або робити "цапом-відбувайлом". Або дитина стане боятися сама себе, спалахів гніву - і такі переживання в дорослі роки чреваті депресіями, схильністю до зайвої самокритики.

 "Викинь свій пістолет. Зараз я розповім тобі, що таке справжнє поранення..."

 У жодному разі не можна описувати поранення, наслідки застосування зброї. Останніми місяцями психологи все частіше займаються дітьми, яким батьки самі живописали жахи битв. Наприклад, одна мама втомилася від того, що сини днями грали у війну, вигукуючи підслухані десь слова "колоради", "бандерівці", яких ніколи не вживали в будинку. Коли хлопці вкотре вибігли з криками "Ти вбита!" - Вона вирішила серйозно поговорити. Мовляв, коли поріжеш палець – боляче, а рани – це величезні криваві дірки по всьому тілу, від яких довго доводиться мучитися. Результатом розмови був нервовий зрив одного з дітей, після чого його довго довелося лікувати.

Практичні поради для вчителів, як працювати під час війни, з дітьми які знаходяться в дуже різних умовах 📍

 

Сьогоднішнім вчителям випала непроста справа працювати з дітьми з досвідом війни, працювати під час війни, з дітьми які знаходяться в дуже різних умовах (хтось виходить на навчання із-за кордону, хтось з рідного міста, де ще немає повної безпеки, хтось із села у бабусі) та у різному психологічному стані. На що хочу звернути увагу вчителів. Українські діти і зараз, і після закінчення війни вийдуть на навчання з різним обсягом травмування і саме це обов’язково треба враховувати педагогам.

Чому різний обсяг? Хтось вчасно виїхав, але в сім’ї може бути травма вимушено переміщених (переселених) осіб. Хтось не виїхав і ховався в укриттях, постійно чув звуки сирени і вибухів. Будуть і такі діти, які опинилися з батьками в окупації або з бабусею під обстрілами і бачили як був пошкоджений бабусин будинок або вбитих сусідів… Тобто травматичні ситуації торкнулися багатьох дітей, але удар по психіці зовсім різний, тому що різний рівень травматизації (різні тривалість та інтенсивність травмуючої події) плюс неоднаковий рівень захисних механізмів у дітей.

Не всі діти, які отримали травматичний досвід матимуть згодом тривожні розлади або ПТСР. Оскільки психіка дітей та підлітків має резерви для адаптації та відновлення. Тому не у всіх, але у якоїсь кількості учнів можуть спостерігатися ПТСР або тривожні розлади після пережитих подій.

Виходячи з всього описаного вище, я би не радила вчителям на онлайн-уроках обговорювати переживання дітей та їх пережитий досвід, пов'язаний з воєнними подіями.

Поясню чому:

По-перше, тому що зараз навколо учнів і так багато розмов про війну. Вони це чують з телевізора, від батьків, сусідів, друзів, коли батьки обговорюють телефоном, тобто скрізь.

По-друге, у вчителів немає достатньої психологічної підготовки, щоб «вирулити» ситуацію, якщо вона зайде в глухий кут, або викличе тригер у дитини. Звісно, всі вчителі вивчали вікову та загальну психологію. Але в умовах війни потрібні більш глибокі знання, в тому числі кризової психології, роботи з травмою тощо.

Коли людину «тригернуло» на уроці (а не в кабінеті психолога/психотерапевта), то якщо ви не є спеціалістом, зрозуміло, що ви не будете готові до психічної реакції та поведінки дитини. До цього ж, за реакцією та поведінкою такої дитини нелегко спостерігати іншим дітям і є ймовірність того, що у дітей, які спостерігають, може піти ланцюгова реакція, інакше кажучи, емоційне зараження, коли емоції однієї людини та пов'язана поведінка викликають подібні емоції та поведінку в інших.

Поясню, що «тригернуло» означає, що у дитини (підлітка, юнака) може бути паніка, істерика або якесь інше повторення нездорової поведінки.

Причому методи допомоги є, але онлайн набагато складніше допомогти, ніж коли ми знаходимося поруч з дитиною.

Тому не треба питати в дитини того, що стосується теми війни або її переїзду. Зауважу, не уникати зовсім і назавжди теми війни, не переводити одразу цю тему на іншу тему, просто самому вчителю не варто починати розмови такого характеру. Не треба акцентувати увагу хто де знаходиться і як переживає або проживає події, які відбуваються.

Якщо ви самі намагалися не торкатися теми війни, але знайшлася дитина, яка все ж таки починає говорити про війну, або про свої переживання, її не потрібно зупиняти. Більш імовірно, що це буде дитина не старшого підліткового віку, а дитина 7-11 років, в цьому віці діти частіше говорять про свої думки та почуття з дорослими, яким вони довіряють. В такому випадку треба вже вислухати дитину й не перебивати. Показати їй свою підтримку. Підтримуємо контактом очей, кивками: «так», «угу», «зрозуміл(а)». Щодо слів підтримки, то краще сказати менше, ніж сказати зайвого. Тобто підтримати звісно треба, але продумати що можна сказати, щоб випадково не знецінити дитячі переживання. «Я розумію, що тобі було (є) дуже важко», «Я бачу, що ти хвилюєшся за батька, який захищає нашу країну» …

Принцип навчання в воєнні часи – ідемо за дитиною. Готова навчатися – навчаємо. Починає говорити – не зупиняємо. Насамперед піклуємося про збереження психічного здоров’я дітей, стабілізацію їх психологічного стану.

Ці всі рекомендації стосуються і післявоєнного часу. Зараз ми не знаємо коли закінчиться війна. Але і після війни дітям треба деякий час, щоб оговтатися та відновитися. Кожній дитини буде потрібен свій проміжок часу для цього відновлення.

Хочу додати, що сьогодні, на мою думку, завдання вчителів не стільки навчати дітей нового, як повторити та закріпити здобуті раніше знання, дати зрозуміти дітям, що повертається хоч якась стабільність, дати їм відчуття повернення якоїсь частини звичного для них життя.